«Вони б і мухи не скривдили» Славенка Дракуліч
«Вони б і мухи не скривдили»
Славенка Дракуліч
Читати книжки про війну, коли навколо тебе триває війна, дивно. З одного боку Славенка Дракуліч описує правильний розвиток подій – злочинці вже у Міжнародному трибуналі в Гаазі, над ними вершать суд, їхні злочини визнані й розслідують. Мова йде про підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів під час воєн 1991-1995 років.
Але скільки життів забрали ці війни!
Авторка була присутня на судових засіданнях і пише про свої враження від людей, які віддавали накази про розстріли й катування або навіть робили це своїми руками. Всі ці люди – підсудні – не виглядають агресивно чи загрозливо. Один з них любив рибалку, інші мали сім’ї, дітей, сусідів, які ставали на їхній захист. Про кожного з них можна було б сказати, що вони б і мухи не скривдили, не те що ґвалтувати жінок і стріляти у беззбройних чоловіків.
Але усе це було. Багато злочинів були доведені. Для багатьох інших не вистачило доказів або живих свідків, які могли б свідчити в суді.
Мова йде не тільки про чоловіків, хоч їх було більше. Авторка пише й про жінок-«монстрів», зокрема про Біляну Плавшич – «залізну леді» Республіки Сербської, та Міру Маркович, дружину Слободана Мілошевича. Міра Маркович була однією з найвпливовіших осіб у Сербії та Югославії, за цинічних наказів якої робилися жахливі речі. У книзі описано фото з воєнних часів, на якому Біляна Плавшич переступає через тіло вбитого, щоб обійняти одного з виконавців вбивства, й «привітати його з успішним виправленням генетичної помилки». У той день було вбито 48 осіб.
Основне, про що говорить автор – немає тієї межі, після якої людина із «звичайної» перетворюється на злочинця. Це все відбувається майже непомітно, але атмосфера війни, страху, непевності точно цьому сприяє. Як і державна пропаганда, людська байдужість й підтримка хибної ідеології.
І ще одне. Останній розділ книги присвячений табору утримання злочинців поки над ними триває суд. Така собі «передв’язниця» – ніби санаторій, де вони живуть, дивляться телевізор, готують, читають книги й приймають відвідувачів. Єдине, що живуть там не туристи, а підозрювані у скоєнні воєнних злочинів із Балкан.
Найголовніше – у таборі утримують людей, які розпочали й очолювали цю війну з різних сторін – сербська, хорватська і боснійська. Людей, які воювали між собою і мали б бути ворогами. А тепер живуть усі разом й в мирі. І як пише Славенка Дракуліч "хоча кожен із них і далі дотримується всіх тих поглядів, що й привели його у [в'язницю], вони, без сумніву, знайшли той компроміс, який дає їм змогу співіснувати, – знайшли те, про що в них на батьківщині люди можуть лише мріяти".
- Суди над воєнними злочинцями важливі не так через мертвих, як заради живих.
- Людська істота виживає завдяки здатності забувати.
- Атмосфера страху та ворожості санкціонує колективну амнезію.
- До вбивств євреїв також привели малі кроки. Несуттєві дрібниці, як-то заборона купувати квіти в місцевій крамниці, стригтися в місцевого перукаря чи користуватися трамваєм, поступово уможливили газові камери.
- Присутні на його слуханні стали свідками падіння суспільства, яке втратило цінності, армії, яка втратила честь, і людини, яка втратила душу, даючи згоду на зло.
- Через цю одержимість ідеєю не стати жертвами знову ми дозволили собі стати злочинцями.
Коментарі
Дописати коментар